Календар знаменних та пам'ятних дат

9 БЕРЕЗНЯ
БЕЗСМЕРТНИЙ КОБЗАР
До 196-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка
і 170-річчя з дня виходу „Кобзаря”

Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм І чуєм Бога в небесах. Шевченко Т. Г. Мені здається, я не знаю // Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв. : в 12 т. / Т. Г. Шевченко. – К., 2001 – Т. 2. – С. 220-221.

Минуло 196 років як в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії народився той, „хто для свого народу зробив більше ніж жоден пребагатий пан, славний войовник, великий мудрець, більш ніж жоден князь завойовник”. В його спадку, – писав Богдан Лепкий, – скарби невичерпної краси чуття, любові і віри в майбутнє, котрих злодій не вкраде, вогонь не спалить, повінь не забере, скарби, котрими будуть збагачуватись наші діти і внуки.
Про письменника, чиї мистецькі осяги на українському небосхилі вже понад півтора століття залишаються недосяжними, ми, здається знаємо все. Однак пам’ятна дата спокушає в котрий раз спинитися перед величчю генія, вчитатися, вдуматися, вслухатися в його незнищенного безсмертного „Кобзаря”, що у квітні 1840 р. провістив українцям еру українства. Саме українства, а не малоросійства. Шевченко утверджував Україну своєю творчістю, усім своїм життям.
Свою Україну любіть,
любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
(«Чи ми ще зійдемося знову»).
За традицією весь поетичний, віршовий доробок Тараса Григоровича Шевченка називають „Кобзарем”, хоч відомо, що так назвав поет лише невелику ранню збірку поезій. Ця назва дуже виразно підкреслює одну із основних рис творчості поета – глибокий органічний зв’язок її з народною творчістю. Шевченко виріс із народної пісні. Чимало його поезій від першого до останнього рядка витримані в характері народної лірики. І це не стилізація. Шевченко мислив по-народному. Та народним його називають тому, що всі думки поета були присвячені народові, його омріяній волі, сподіванням на кращу долю. До нього часто зверталися: „Батьку Тарасе!”. Такого звання не удостоювалися ні Шекспір, ні Байрон, ні Пушкін. Шевченко зумів передати думки і почуття народу так повно, щиро, палко, як це не вдавалося нікому до нього. Саме під таким кутом зору треба розуміти часто цитовані слова Добролюбова: „Шевченко поет цілком народний...”.
„Кобзар” вийшов у світ майже в день других роковин його викупу з кріпацтва. Це була чи не найсвітліша, найрадісніша доба в житті поета.
Визволений з кріпацтва, зігрітий увагою і приязню багатьох кращих представників столичної творчої інтелігенції, навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко, охоплений радісним відчуттям стрімкого сходження на вершини творчості й знань, тішився свободою. „...велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить”, – писав він до брата Миколи.
У перший рік навчання в Академії він одержує за рисунок з натури срібну медаль, потім буде друга, третя... Він сповнений надії на поїздку до Італії вчитись живопису. Його друг, Іван Сошенко навіть, коли до Шевченка прийшла гучна слава, твердив, якби Тарас покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем, як поетом. Сам Тарас Григорович писав: „Я добре тямив, що живопис – моя майбутня професія, мій хліб насущний. Та замість того, щоб пізнати її глибокі тайни, та ще під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив, які, наостанку, відняли в мене волю і які я все-таки компоную собі нишком, не вважаючи не всемогутню, нелюдську заборону”.
Поетичну творчість молодого Шевченка гаряче підтримував й заохочував Євген Гребінка. Гребінчине захоплення віршами молодого поета поділяли учасники його гуртка і вважали, що Шевченко обіцяв виявити геніальний поетичний талант. Нові знайомства, активне відвідування гуртків, вечорів, літературно-мистецьких світських заходів, не завадили йому саме в цей час написати низку поетичних перлин. Це був час творення „Кобзаря”. Він містив 8 поетичних творів, більшість з яких Шевченко присвятив тим, хто його підтримував: поеми „Катерина” (В. Жуковському), „Тарасова ніч” (П. Мартосу), вірші „Іван Підкова” (В. Штернбергу), „Перебендя” (Є. Гребінці), баладу „Тополя” (П. Петровській), послання „До Основ’яненка”, думку „Нащо мені чорні брови...” Безпосередньо перед виданням Шевченко написав вступний вірш-заспів „Думи мої, думи мої”, котрий відкривав збірку.
Ще древні говорили, що книжки, як і люди мають свою історію. Та, мабуть не знайдеться такої книги, доля якої була б подібна до „Кобзаря”. Починаючи із часу й обставин написання кожного твору, підготовки до друку та виходу в світ, поширення, переслідування і навіть до конфіскації, а, значить знищення (і таке бувало) – це захоплюючі сторінки життєпису цієї безсмертної книжки.
Свою історію має і перший „Кобзар”. Гроші на його друк дав відставний штабс-ротмістр, полтавський поміщик Петро Іванович Мартос, портрет якого малював молодий Шевченко. Разом з ним Євген Гребінка упорядковував рукописи до видання. Збірка Шевченкових поезій під назвою „Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения” надійшла до цензурного комітету від Євгена Гребінки 7 березня. Досить ліберальний цензор П. Корсаков, не зволікаючи, того ж дня, дав дозвіл на друкування. Залучаючи до розгляду „Кобзаря” прихильного цензора, Є. Гребінка прагнув провести рукопис крізь цензуру з найменшими втратами тексту і домігся певних поблажок. Зокрема П. Корсаков не зачепив поезію „Думи мої, думи мої...”, в якій згодом у „Кобзарі” 1860 р. вилучено понад половину тексту. Цензор підписав квиток на випуск „Кобзаря” з друкарні 18 квітня 1840 р. За кілька днів книжка з’явилась у  петербурзьких друкарнях.
Вісім творів, 1429 віршовані рядки, офорт-фронтиспіс, що зображував узагальнений образ кобзаря (за малюнком В. Штернберга), зручний формат, непоганий папір, чіткий шрифт, продуманий розподіл тексту, шмуцтитули – все це зробило невеличку збірочку ошатною і досить величенькою книжкою на 114 сторінок. Із прижиттєвих видань „Кобзар” 1840 року був найбільш привабливий зовні. Та виявилось, що не всі примірники однакові за обсягом. В одних було 114 сторінок, в інших – на сторінку більше.
Справа в тому, що поему „Тарасова ніч” було подано цензору пізніше за інші твори, тоді, коли друкування „Кобзаря” наближалося до кінця. Корсаков підписав поему, не прочитавши. А після надрукування, перш ніж підписати квиток на випуск книжки в світ, Корсаков прочитав твір і зажадав вилучень у тексті. Зокрема було знято уривок в кінці твору:
Було колись, панували,
Та більше не будем!..
Тії слави козацької
Повік не забудем.
Частину тексту наприкінці видання було переверстано, зроблено нові вилучення у вже прорецензованих творах, тож книжка „схудла” на одну сторінку.
На обкладинці прізвище видавця було заховане за криптонімом „Издание П. М-са”. Можливо завдяки цьому Мартоса не згадано під час розгляду „Кобзаря” в ІІІ відділі у 1847 р. Що ж до цензора Корсакова висновок був рішучий. У доповіді Миколі І у травні 1847 р. поряд із забороною „Кобзаря” пропонувалось винести догану цензорові. Одначе покарати Корсакова вже було неможливо. 1844 р. він помер.
Тираж першого видання „Кобзаря” навряд чи перевищував 1000 примірників. На це впливав не тільки вузький книжковий ринок, а й уміщений офорт: більшої кількості відбитків офортна дошка не витримувала.
Продавали книжку по карбованцю сріблом за примірник. Розійшовся наклад надзвичайно швидко. Численні рукописні списки з „Кобзаря”, на які й тепер можна натрапити в архівах та музеях, набагато збільшили „тираж”.
З восьми поезій, що склали перший «Кобзар» жодна не застаріла, не зблякла на тлі пізніших його поезій, вражаючих вогнем вулканічного гніву і лагідністю євангелівської доброти. Можна тільки дивуватись мистецькій та ідейній проникливості перших Тарасових віршів.
Заборона й вилучення „Кобзаря” після арешту Шевченка 1847 року зробили цю реліквію української літератури раритетом ще за життя поета. Повернувшись із заслання, не мав свого першого „Кобзаря” й сам автор. Кобзар 1840 року – книжка надзвичайно рідкісна.
Святковою подією для шевченкознавців стало виявлення у 1961 році відомим українським книгознавцем і бібліографом Юрієм Меженком у відділі рідкісних книг бібліотеки Ленінградського університету унікального – 115-тисторінкового „Кобзаря”, жодного примірника якого не було в Україні.
Рецензії й відгуки на „Кобзар” з’явились майже в усіх петербурзьких журналах та газетах. Жодна з попередніх українських книжок не привертала до себе такої виняткової уваги. Навіть рецензенти з реакційно-консервативних видань, що вдалися до непристойних випадів щодо „мужицької” мови „Кобзаря”, не могли не визнати яскравий, свіжий, самобутній талант молодого поета.
Тарасу було 26, коли вийшов друком перший „Кобзар”, який зробив його загальновідомим поетом. З цієї невеликої книжечки почалося його сходження до вершин поезії. Дехто вчився української мови власне тільки для того, щоб бути спроможним читати і розуміти Шевченка. Недаремно писав Іван Франко: „Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову”. В його творах, – на думку Д. Дорошенка – „ціла Україна, велика і красна, багата і славна, а прецінь така нещаслива. Минувшість перелітає перед нашими очима як весняна буря, а теперішність являється, як довга, нудна, осіння ніч... Красу і горе рідного краю, біду і кривду рідного народу змалював Тарас такими сильними, простими і щирими словами, як ніхто і ніколи. І треба було родитися без серця, щоб прочитати Його святі слова і не здригнутися...”.
Ніхто з його попередників не піднімався на таку височінь поетичного натхнення, ні в кого українська мова не досягала такої гнучкості й краси. Шевченко захопив всіх і одразу.
Недавній кріпак виявив таку силу своєї творчості, що вся провідна українська інтелігенція визнала його за свого найбільшого поета, від якого можна розпочати власний розвиток поезії не за чужими зразками, а із свого власного джерела.
Слідом за „Кобзарем” з-під пера Тараса Григоровича вийшла найбільша Шевченкова поема „Гайдамаки” – великий, грізний образ подій 1768 року. За часів Шевченка Коліївщина була відома більш з розповідей, ніж з документів. Тож молодий поет відтворював події так, як народ їх малював у своїй уяві. На закиди, що він розбурхує кровожадні почуття народу, поет дав відповідь у передмові: „серце болить, а розказувати треба; нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися; нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита нерозмежованою останеться на віки од моря і до моря слов’янська земля”.
1843 р. Шевченко відвідав Україну, якої не бачив майже 15 років. Попрощався з нею 15-літнім хлопцем-козачком, а тепер їхав туди вільним, в ореолі слави, з прагненням пізнати, що то є Україна справжня, а не вимріяна. На його честь влаштовували прийоми, справляли бенкети, вшановували відомого художника, знаного поета. Він не міг бути невдоволеним знаками пошани, але не міг байдуже сприймати навколишнє життя. „Скрізь був я і скрізь плакав”, – говорив він пізніше.
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите – а люд навісний
Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.
                   («Чого мені тяжко, чого мені нудно»)
Ось який душевний стан був у Шевченка по поверненню з рідних країв. Місце молодечого романтизму, мрійливості зайняла невблаганна дійсність життя. Тепер він створював не просто ліричні твори, це були плачі, голосіння, яких не чула Україна понад 300 літ з часу „Треносу” Мелетія Смотрицького.
З-під його пера вийшли „Розрита могила”, „Чигрине, Чигрине”, в яких висловлює враження від подорожі 
...Заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В коморі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
У 1844 р. під впливом поїздки народилась геніальна поема „Сон”. Ніколи досі українська поезія не спромоглася на таке відважне, сильне слово, сповнене туги, болю, гіркої сатири, спрямованої проти системи гніту й безправності.
22 березня 1845 р. Шевченко закінчив Академію і знову вирушив в рідний край. 1845 р. був найпліднішим і найвартіснішим в житті поета. В цей час він пише твори, в яких смуток і гнів досягли найвищої міри: „Єретик”, „Невільник”, „Наймичка”, „Великий льох”, „Суботів”, „Кавказ”, „Холодний Яр”, „Псалми Давидові”, „Минають дні”, „І мертвим, і живим...”.
Маючи 31 рік од роду Тарас Григорович виснажений хворобою відчув у собі право і обов’язок звернутись до народу України зі славетним „Заповітом”.
Його твори переписувалися, вчилися напам’ять, таємно поширювались. 1847 рік розпочався для Шевченка успішно. Його слава як поета летіла поперед автора, котрий мандрував по Україні. Шевченко повністю поринув у творчі справи, головною з яких була підготовка до друку другого „Кобзаря”. Він навіть написав передмову, в якій звернувся до українців: „... братія, не вдавайтесь в тугу, а молітеся Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної”.
Саме тоді, як Шевченко став на вершину своєї творчості, в Києві склався гурт молодих людей, які вважали своїм завданням ширити визвольні та братолюні ідеї”. Познайомившись з М. Костомаровим, П. Кулішем іншими народолюбцями Тарас Григорович серцем прихилився до ідей їх товариства: визволення народу з кріпацтва, створення слов’янської федерації, поширення освіти тощо. Та братчикам не судилося перейти від планів та розмов до конкретних справ. Через донос почалися арешти.
Шевченка арештовано 5 квітня 1847 р., коли він поспішав на вінчання до Костомарова. Кілька днів був під арештом в Києві, а далі повезли його й товаришів до Петербургу. В хвилях вільних від допитів він творив поезії – 13 віршів, один гарніший від другого, невеличкі, але дорогоцінні перлини: „Садок вишневий...”, „Не кидай матері...”, „За бараком байрак”, „Мені однаково...”, „Ой одна я, одна”, „Чого ти ходиш на могилу”, „Ой три шляхи широкії”, „Н. Костомарову”, „Не спалося, – а ніч, як море”, „Рано-вранці новобранці”, „В неволі тяжко”, „Чи ми ще зійдемося знову”, „Косар”.
У травні 1847 його відправлено на заслання до Орської фортеці, потім Новопетровського укріплення. Тут вбито в його душі не одну пісню-поему. Та навіть в затхлій атмосфері своєї „незамкненої тюрми” він залишався митцем”. Ліпив, малював, крадькома писав вірші. Невольницькі думи Шевченка виливалися в короткі, прості твори надзвичайної краси: „Сонце заходить, гори чорніють”, „Мені тринадцятий минало”, „Згадайте, братія моя”, „Не гріє сонце на чужині”, „А нумо знову віршувать”, „Думи мої, думи мої, ви мої єдині”:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
.....
Прилітайте ж, мої любі,
Тихими речами
Привітаю вас, як діток,
І заплачу з вами.
В Орській фортеці він написав біля двох десятків поезій, в тому числі історичні поеми – „Іржавець” (про запорожців, спільників Мазепи), „Чернець” (про Семена Палія), поеми „Княжна”, „Москалева криниця”.
У 1848 році Шевченко брав участь у воєнно-науковій експедиції, яка мала об’їхати береги Аральського моря. Натхнення не покидало його в цей час. Саме тоді написано поеми „Титарівна”, „Марина”, „Сотник”, чудову баладу „У тієї Катерини”, історичні поезії „Царі”, „У неділеньку у святую” (про вибір Наливайка), „Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле” (про битву під Берестечком), „Заступила чорна хмара” (про гетьмана П. Дорошенка).
Восени 1849 він в Оренбурзі завершував креслення карт з експедиції. Та за доносом (що він всупереч забороні пише й малює) був заарештований, всі папери конфісковані, п’ять місяців перебував в тюрмі і засланий за Каспійське море в Новопетровське укріплення, де пробув шість з половиною років.
Нагляд був пильний і принизливий. Це – один з найсумніших періодів життя поета. Влітку 1857 нарешті прийшла звістка про звільнення.
2 серпня 1857 р. Шевченко вирушив до Москви через Астрахань і Нижній Новгород. Подих волі живив Шевченкову музу. З’явились поезії, що своїм натхненням нагадували кращі твори 40-х років: „Неофіти”, „Юродивий”, „Муза”. У березні 1858 р. поет прибув до Петербургу. Оселився в Академії мистецтв, став серйозно працювати над гравюрою і невдовзі отримав ступінь академіка.
Поет активно взявся до роботи. У 1859 р. у Лейпцігу (в Росії тоді існувала заборона на його твори) вийшла книга „Новые стихотворения Пушкина и Шевченко”. З нетерпінням чекав появи нового видання „Кобзаря”. Складно було пройти цензурні перепони. Більше  року тяглась справа про дозвіл друкуватися. Пройшовши всі тенета цензури, книжка значно „потоншала”. Окрім раніше виданих (із новими скороченнями), з нових творів туди ввійшли лише поема „Наймичка” та „Давидові псалми”.
Матеріально підтримав видання український цукрозаводчик і меценат Платон Симиренко, виділивши 1100 крб. Наклад був досить великий – 6050 прим. Це було єдине видання, що дало поетові хоч якийсь прибуток, це була остання прижиттєва збірка творів.
У друкарні П. Куліша, де видавався „Кобзар”, не зважили на суворе попередження цензора не друкувати викреслені рядки, і всупереч забороні надрукували на окремих аркушах вставки – вилучені рядки з творів для т. зв. позацензурних „Кобзарів”. Це було небезпечно і для автора і для друкаря.
Бажаючи прилучитись до просвітницького руху, Тарас Григорович власним коштом видав „Буквар южнорусский” для українських шкіл великим на ті часи тиражем 10 тис. примірників.
Знайшов час він і для поїздки в Україну, рідну Кирилівку, нагледів куточок під Каневом, де хотів оселитись, мріяв одружитись. Подорож закінчилась сумно. Через донос, що він ширить богохульні думки і підбурює народ проти панів, Шевченка арештовують і відправляють до Києва, де після допиту наполегливо рекомендують мерщій вертатись до Петербургу. Рідний край за життя йому більше не довелось побачити.
В останній, петербурзький найкоротший період життя виходять з-під його пера сильні, перейняті духом могутнього протесту поезії „Подражаніє Ієзекіїлю”, „Осії. Глава ХІV”, „Молитви”, поема „Марія”, ряд ліричних поезій.
Та вже підкралась тяжка хвороба. Знесилений організм не мав сил її подужати. Шевченко не дожив кілька днів до скасування кріпацтва, до тої „Волі”, якої чекав і за яку заплатив найкращим десятком літ свого життя. Звістка про смерть Поета блискавкою розійшлася по всій Україні і скрізь була зустрінута як величезне нещастя, справжня національна катастрофа.
За життя Т. Г. Шевченка вийшло 40 тис. 550 прим. його книжок. Життя славетного „Кобзаря” продовжувалося й після смерті Поета. Його твори були широко відомі, незважаючи на те, що аж до революції 1905 р. подвійна цензура (світська і духовна) не пропускала до друку майже половину Шевченкових творів. Вони могли з’являтися тільки поза межами Росії та були доступні лише на українських землях під Австрією.
З часом з „Кобзаря” поволі став вилучатися кобзарський дух. Замість окремих віршів посіялися маком крапки, пропуски, адаптації, вульгаризаторські спрощені коментарі. Кожен з правителів прагнув перекроїти Шевченка на свій лад, зробити то революціонером-демократом, то безбожником, розірвати його на цитати, прилаштувати до своїх потреб.
Постать возвеличувалась, а Слово применшувалось. Чим більша шана воздавалась імені, тим менше був пошанівок до його духу.
Трагічною була доля людей, які готували до друку „Кобзарі” 1931 і 1933 років. Відомі вчені – Михайло Новицький і Андрій Річицький, ілюстратор, видатний графік Василь Седляр були репресовані.
Починаючи з 1930-х років і до середини 1980-х радянська ідеологія не сприймала деяких високопатріотичних творів поета. У вибрані твори не включались поеми „До Основ’яненка”, „Розрита могила”, „Чигрине, Чигрине”, „Великий льох”, „Іржавець”, а вірш „Якби то ти, Богдане п’яний...” не потрапляв навіть до наукових видань.
Нині ми маємо найточніші, ретельно вивірені за всіма існуючими рукописними першоджерелами поетичні твори Т. Г. Шевченка. Усунуто цензурні спотворення, редакторські переробки, інші відступи від автентичного Шевченкового тексту. Сьогодні „безкупюрний „Кобзар” повернувся до читачів. Він продовжує бути щонайпершою українською книжкою.
Музеїв однієї книги в світі небагато. Музей „Русалки Дністрової” відкрито у Львові, „Остров Сахалін” А. Чехова – у Южно-Сахалінську. Існують музеї головних книг світових релігій – Біблії (в Єрусалимі, Москві, Амстердамі), Корана в Іраку, Тори в Ізраїлі. Кожна з цих книжок – творець своєї цивілізації, відбиток світу. У 1989 р. в Україні, в Черкасах відкрився музей „Кобзаря”. Перший „Кобзар” 1840 р. містив лише вісім творів, видання 1860 р. – сімнадцять. Видання з назвою „Кобзар” неодноразово виходив друком і у 2-х томах і багатотомними виданнями. Тому важко сказати скільки існує „Кобзарів”. Твори цієї збірки перекладені більш як на 140 мов світу, зокрема на японську, китайську і навіть на тамільську, якутську, удмуртську, циганську.
Кобзареве слово не зотліває з плином часу. Воно стало важливим складником духовного єства українців. Кожен народ має свої національні святині. Серед найдорожчого, що передається з покоління в покоління є й Шевченків „Кобзар”, якому судилося довге життя, і його мудрий заповіт:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.